?

Log in

No account? Create an account
LiveJournal for Хвилювальник азбестоцементних листів.

View:User Info.
View:Friends.
View:Calendar.
View:Memories.
You're looking at the latest 20 entries. Missed some entries? Then simply jump back 20 entries.

Sunday, February 16th, 2014

Time:1:07 pm.
museums 2010-2011Collapse )


Comments: Add Your Own.

Sunday, May 27th, 2012

Time:6:54 am.
мій кураторський есей до виставки "Гендер в Ізоляції: право на самоконструювання в умовах патріархату."
Comments: Read 1 orAdd Your Own.

Friday, December 23rd, 2011

Time:11:28 am.
моя колонка в Коридорі про сутність мистецтва й роль митця
Comments: Read 3 orAdd Your Own.

Wednesday, December 14th, 2011

Time:4:35 am.
моє інтерв'ю з чудовою Жанною Кадировою

й маленький коментар щодо цьогорічної премії Пінчука
Comments: Add Your Own.

Friday, December 2nd, 2011

Subject:Органiка та неорганiка
Time:2:15 pm.
Вiзьмемо шматок пластика
У формi зiрки, наприклад,
Розплавимо його
До хаотичної без-образної маси.
А потiм знов зал'ємо його
У форму зiрки.
I отримаємо зiрку.
Можливо, навiть, кращу за попередню.

Вiзьмемо живу пташку
Й кинемо її у вогонь.
Якби ми не намагалися
Вилiпити з попелу нову пташку,
Нiщо вже не в змозi буде заспiвати.

Вiзьмемо шматок любовi...
Хоча тут рiзниця полягає в тому,
Що деякi думають про любов, як про пластикову прикрасу,
А деякi чують, як вона спiває.


ї

є
Comments: Read 1 orAdd Your Own.

Tuesday, November 15th, 2011

Time:4:28 pm.
my article on Cynthia Marcelle
Comments: Add Your Own.

Monday, November 14th, 2011

Subject:аналіз аналізу
Time:2:41 am.
формально вчорашній перфоманс TanzLaboratorium корелювався з відео работою Сабіни Шихлінської "Небезпечне червоне", біля якої він власне й розгортався. Учасники дійства розкладали по підлозі різноманітні червоні предмети, фрукти, куски м'яса, червоні хустки - словом те, що можна було знайти й на самому відео натюрморті Шихлінської. Артефакти з відео матеріалізувалися в тривимірному просторі та стали об'єктами дії перформерів.

але цікавим була не кореляція речей та можливі аналогії між перфомансом та відео. цікавим було те, що мій мозок неодмінно та безапеляційно вважав, що обов'язково має існувати зв'язок, що дії перформерів чимось зумовлені, й що моя задача споглядача полягає в розшифровці цих інтенцій.

ми неухильно шукаємо сенсу у кожному русі, у кожній події, що відбувається. але ж цей сенс - зовсім не ознака світу навколо нас. це скоріше, ознака нашої ментальної структури, що вбачає зв'язки між речами та намагається надати їм каузальної валентності. обов'язково має існувати причина та наслідок, що споводувало й чим закінчилось. а насправді світ як нарація існує лише в нашій голові.

два абсолютно знакових моменти вчорашнього перфомансу надали мені змогу зробити крок "поза себе" й подивитися не на перфоманс, а на моє споглядання цього перфомансу. обидва моменти були своєрідним та непередбачуванним втручанням в дію з боку глядачів. першим стало мале цуценя, якась карлікова порода, що хазяєва спустили з рук. другим - мала дворічна дитина. вони обидві певним чином знаходилися поза символічним порядком людського суспільства: тварина, що сприймала навколишньє буквально на запах та дотик, а отже почала їсти деякі розкладені предмети, й дитина, що була ще замала шукати змісту у тому, що відбувалося. для обидвох не існувало уявної межі театрального поля окресленою тонкою плівкою, за якою купчилися дорослі. для обидвох першопочатковим був просто фізичний рух та матеріальність предметів, а не їх можливе символічне значення, яке потрібно було віднайти.

перфоманс TanzLaboratoriumа виявився для мене загальною метафорою мого ставлення до світу. я дуже довго навчалася бачити та розуміти знаки, розшифровувати зв'язки та передбачати наслідки, щоб в якийсь момент зрозуміти, що світ - це безмежна недетермінована потенційність. я можу вирішити чи побачити мені в чомусь знак, чи проігнорувати спробу аналізу. наше перебування в світі - це постійне творення змісту, а отже щосекундний вибір.
Comments: Read 3 orAdd Your Own.

Wednesday, November 2nd, 2011

Subject:потенційність не-дії
Time:4:36 am.
мене все життя вчили (люди, обставини, літери, що розповідають про померлих героїв), що для успіху неодмінно потрібна дія: своє власне волевиявлення та мужність.

кожен коваль свого щастя. під лежачий камінь вода не тече. хто не працює, той не їсть.
водночас я бачила, як в українській ментальності, наскрізь середньовічній, цей заклик до дієвості якимось робом поєднувався з вірою в долю, фатум, в якісь інші розпорошені сили (розпорошені - бо вони до бога християнського мало відношення мають. суцільне поганство.) все це в купі формувало людей абсолютно інертних, усе своє життя очикуючих на годо, який прийде й подарує їм щастя у вигляді легких грошей, щедрих коханців та тотальну ідилію, яку їм хтось винен просто тому, що вони є.

життя як очикування - я страшно боялась цього головного топосу українців. тому я йшла. іноді напролом, іноді в обхід. шла аби не перетворитися на лежачий камінь без епітафій, камень що не збуджує ніяких асоціацій, з якого не можна витесати пам'ятник чи який непридатний навіть для того, щоб їм вистилити дорогу. в українській мові це називається амбіції. й це слово має негативні конотації. але мене ці оціночні судження вже мало торкають. найвище моє досягнення насьогодні - жити там, де переважає топос дії, та вільно обирати мови для спілкування.

але виявилося (чому тільки зараз? я не розумію), що для успіху часто потрібна якраз не-дія, потрібна пауза, уповільнення руху чи повна його зупинка. треба вміти чекати на момент дії. й це виявляється найскладнішим, бо ніхто не навчив мене споглядати потенційність у нерухомому стані. тільки зараз я починаю усвідомлювати, що коли я зупиняюсь, увесь світ продовжує обертатися: у ньому щось постійно трансформується та булькає як в величезній кастрюлі супу. коли він вариться, кухарю не обов'язково метушитися по кухні. йому просто треба сісти й чекати на результат.

в цьому спрацьовує якийсь закон збереження енергії, яку я досьогодні немотивовано сплюндровувала. багато умов для мого просування вперед вже формуються світом. їх не треба волевиявляти - їх треба побачити. й це зовсім не віра в фатум чи долю, яка принесе те, що має бути. це усвідомлення світу як органічної рухомої спільноти, що складається з безкінечної кількості зв'язків. всі ці інші, які мене оточують, уможливлюють різноманістність комбінацій. я не деміург, що постійно створює світ з нічого. я частина конструктора лего, яка, щоправда, має власну волю вирішувати, в якій схемі приймати участь.

думки щодо доречності не-дії зріли вже давно. але остаточно прояснилися після участі в практикумах однієї групи, що працює на межі експерементального театру та танцю. сутність наших зустрічей (скоріше events, а не meetings) полягає в тому, що ми разом вибудовуємо сценарій спільного перебування. відбувається це так: хтось робить перший жест - пропонує в якийсь спосіб якийсь предмет чи своє власне тіло, виходячи на середину in-space (простору, де має протікати сценарій). усі інші починають думати, як далі продовжити цей жест, але так, щоб продовження було мотивоване. треба оцінити запропоновану ситуацію та знайти щонайменш декілька можливих рішень розвитку. треба діяти так, щоб не вбивати потенційність такої ситуації. бо можна зробити комбінацію, що майже виключає присутність інших. ти рухаєш ситуацію сам, а інші або підкоряються твоєму сценарію, або не втручаються. кожен рух актуалізує ситуацію в якомусь напрямку. він відкидає сотні можливих комбінацій, надаючи перевагу тільки одній. це не означає, що він неодмінно невірний. але треба бути певним, що подібне звуження потенційності має мотивоване підгрунтя. 

спочатку мені було цікаво "рухати" ситуації. аж поки я в якийсь момент не зрозуміла, що існує безліч інших можливостей, які я просто не бачу. тому зараз я переважно споглядаю за діями групи, кожен раз дивуючись чиємусь несподіванному рішенню - рішенню, яке ніколи не прийшло б мені до голови. це унаочнення потенційності просто запаморочливе. світ безкінечно розширяє свої кордони. треба просто довіряти іншим.
Comments: Read 6 orAdd Your Own.

Saturday, October 29th, 2011

Time:1:24 pm.
художник Кa говорить так багато, так надмірно багато, що в якийсь момент складається враження надлишковості мови, яка цим перенасиченням просто анулює повідомлення. зміст топиться у нескінченному потоці вербального. пливеш у паводку слів й не маєш за що схопитися.
Comments: Read 2 orAdd Your Own.

Tuesday, October 25th, 2011

Time:4:21 am.
вигадані спільноти, які використовують певні культурно-соціальні ресурси, щоб легітимізувати свою присутність. нації постійно створюють себе, генеруючи апарат міфів, доктрин, традицій, що окреслюють межі національної ідентичності.
чи важливо шукати національної самобутності в мистецтві? - важливо, якщо хтось хоче створити-утримати націю, бо мистецтво часто постає одним з культурно-соціальних ресурсів, що формують та підтверджують існування національної спільноти.
інше питання, чи важливо продовжувати розбудову націй в сучасному глобалізованому світі? нація - це суспільно-історична формація, яка виникла наприкінці 18 сторіччя. поняття нації не існувало в попередніх століттях, отже цілком логічно припустити, що воно колись втратить свою актуальність. чи вже втрачає на фоні процесів, що відбуваються в об'єднаній європі, наприклад. з цього огляду, національно-самобутнє мистецтво стає таким самим анахронізмом, як й сама нація.
Comments: Read 1 orAdd Your Own.

Sunday, October 23rd, 2011

Time:3:38 am.
  - Мама, а есть тут такие картины, где надо угадать, что на них нарисовано?  - запитує дівчинка на виставці Врубеля в Російському музеї.
Інтуітивно відчувши головний посил художника, дитина практично кристалізує його у своєму питанні: світ постає непевним, невизначеним, хаотичним. нам постійно треба здогадуватися, що відбувається. світ можна спостерігати, а аж не як не дивитися на нього впритул. contemplate - not observe.

символізм Врубеля проступає у першу чергу в манері письма, й тільки потім в сюжетах. всі ці демони, ангели та сутінкові стани природи - все це другорядне. першочергове - зникання об'єму в його живопису, відсутність повітряної перспективи, де дальші предмети тьмяніють, розсіюються, а ближчі набувають чіткої форми. врубелівська килимова заливка полотна, щільно, пожвавлено, без жодної паузи, виносить усе на перший план, робить світ пласким та візерунковим. здається, ще трохи, й це перетвориться на абстрактний живопис. але Врубель балансує, як балансував Матіс, чи Моне. Xоча й Матіс, й Моне зрештою капітулювали та прийняли як невідворотнє абстракцію своїх аплікацій чи водяних лілей. Врубель просто збожеволів, не маючи змоги опиратися логиці кольору та форми. але наприкінці 19 сторіччя Врубель ще опирається абстракції - ми, в принципі, можемо здогадатися, що зображено, але ми вже не дуже певні.

невизначеність, неясність, незавершеність стають важливими ознакаками нашої свідомості. тобто, вони завжди були присутні, але всі ці реалісти часто обманювали себе, вважаючи, що світ є логічним та зрозуміло структурованим. Михайло Врубель та Анрі Матіс, Джеймс Джойс та Марсель Пруст несподівано відчули, що просвітництво виявилося самообманом. й що головне, непевність та многозначність - це не стільки ознаки світу навколо нас, скільки сутність нашої ментальної структури, наших механізмів пізнання, які іноді працюють чітко та безперебійно, а іноді вимикаються, так наче нас від'єднано від джерела живлення. відтого наша свідомість постійно пульсує, on-off. у цьому мерехтінні світ то проступає, то щезає. жодний реалістичний метод відтворення не здатен передати цього миготіння.

починаю думати про багатьох інших художників, що відчули цю непевність. цікаво було б побачити картини Врубеля поряд з П'єром Бонаром (Pierre Bonnard, 1867 - 1947), представником французьких символістів кола Набі. інша палітра, інши сюжети, але метод видається ідентичним - невизначеність форми, що нестримним потоком ллється на тебе. потік форми - все одно що потік свідомості. (на моїй віртуальній виставці ще обов'язково були б присутні уривки з Марселя Пруста.) 

віртуальна галереяCollapse )



Comments: Read 3 orAdd Your Own.

Thursday, October 20th, 2011

Time:4:09 pm.
кожний раз, коли я розумію, що мої почуття до когось, любов, ніжність чи просто прив'язаність, поволі зникають, випаровуються - кожен раз у такому випадку я відчуваю не тільки засмучення від втрати, але й легку, світлу радість. це поєднання засмучення з радістю є дуже парадоксальним. елегія в чистому вигляді, якою так захоплювалися романтики - розуміння втрати коханння без трагізму та надриву, а саме з відчуттям тихого просвітку.

я завжди це відчувала, але ніколи не розуміла чому це відбувається. можна, звичайно, вбачати в цьому якісь садо-мазохістські інтенції, типу задоволення від страждання, у дусі вульгарної психоаналітики. але вчора мені відкрився справжній, небанальний змість елегії.

річ в тому, що процес наповнення мене почуттями до когось, а потім їх витікання (вливання-випорожнення - я навмисне пишу про емоції, як про рідину, що постійно тече крізь мене) - цей процес створення вмісту та порожнечі виявляє об'єм моєї власної психики, вмістимість мого власного "я". закоханість та її втрата, не одне чи інше, а саме їх констраст, показують мені, як, насправді, багато мене самої. чим сильніше закоханість, тим більше витече з мене згодом - тим ясніше я побачу ємкість мого внутішнього - тим солодше буде радість від втрати, бо вона приводить в рух процес самопізнання.

сьогодні я відчуваю себе величезним цепеліном - бо я практично втратила одну з найсильніших своїх любовей.
Comments: Read 11 orAdd Your Own.

Saturday, October 15th, 2011

Time:2:26 pm.
інтерв'ю з Георгом Елбеном
Comments: Add Your Own.

Time:2:22 pm.
моя стаття пр Кікі Сміт
Comments: Read 2 orAdd Your Own.

Thursday, September 22nd, 2011

Subject:Сліпий їжачок в морі туману
Time:8:15 am.

Еліасон, Норштейн, Ротко й ФрідріхCollapse )

Comments: Read 3 orAdd Your Own.

Sunday, September 18th, 2011

Time:3:47 am.
моя стаття в коридорі
Comments: Read 2 orAdd Your Own.

Sunday, September 4th, 2011

Time:5:22 am.
вчора я бачила, як машина забила маленького французького бульдога. він перебігав Терещінківську зі сторони музею Ханенків, намагаючись дістатися парка. машина їхала на дуже великій швидкості, як для такої маленької вулиці у самому центрі міста біля центрального парка, де гуляють натовпи дітей та тварин. а ще машина навіть не намагалася загальмувати - просто пронеслася по собаці. звук був такий, як від важкого предмета, що впав додолу - як від мішка муки, що глухо вислизнув з рук.

потім я сиділа на терасі за оперним, пила каву та читала. аж поки мене не перервала молода дівчина. вона стрімко нависла наді мною ззовні тераси, перехиляючись через бильця, та почала тикати мені в обличчя мобільний телефон.

 - я вас дуже прошу, скажіть йому, що ви мене берете на роботу в Ріо. дуже, ну дуже. це просто вопрос життя та смерті. ну це так важливо, шо капець, скажіть йому, що ви адміністратор та що ви взяли мене на роботу з наступної п'ятниці.

мені стало цікаво. я взяла трубку.

 - як вас звати, - запитала я.
 - Міша,  - дівчина розмовляла нервово-швидко, буквально випльовуючи слова.
 - вас звати Міша?
 - та ні, мого любовника, то він у телефоні.
 - так я запитую, як вас звати.
 - а, Валюха.

стара нокія, такої моделі, що була популярна серед студенської молоді років сім назад, сильно вібрувала в руках. практично нічого не було чути.

 - Михайло,  - сказала я. - я підтверджую: ми беремо Валентину на роботу з п'ятниці.
 - А в який годині ій виходити?
 - О дев'ятій, - не замислюючись відповіла я.
 - О дев'ятій вечора?
 - Так, - сказала я по невеликій паузі. пауза, вочевидь, була не переконлива.
 - я ій, блять, не вірю, не вірю, - прогорлала трубка.

я віддала телефон. Валюха десь ще хвилину сперечалася з Мішею. потім увійшла на терасу, сіла за мій стіл та почала розбирати телефон.

 - я його, блять, колись уронила. то він тепер вібрує, коли треба та не треба. в мене ще є один. в ломбарді. як він мене заїбав. він думає, я на роботу влаштуватися не можу.
 - хто, телефон?
 - та нє, ну Міша ж.
 - то ви від нього переховуєтеся?
 - та нє, я вже насправді в ріо влаштувалася. а він, сука, не вірить. скільки його вже можна чинити. - дівчина гарячково мацала телефон, виколупуючи з-під батареї сім картку. нарешті вона вставила іншу й трохи заспокоїлася.
 - а що таке ріо?
- то казіно ж, тут за поворотом. да. я, сука, цю театральну пів дня сьодні шукала. вихожу така на театральній. кажу, а де, блять це, а мені кажуть, так ось же ж. о кажу, блять, а я цілий день шукаю.
 - а ким ви там будете працювати?
 - переводчиком.
 - нащо в казино перекладачи о дев'ятій годині вечора?
 - нє ну як, а може якомусь іноземцю меню треба принести чи показати, де сауна. вот ета, блять, ще в Полтаву завтра їхати, а потім в Кременчук. в командіровку.
 - то ви самі, мабуть, не з Києва?
 - я, ето самое, з Полтави, але жила в Черкасах з чоловіком.
 - то у вас й коханець, й чоловік.
 - ну то поки чоловік сидить. а мені чо, я ж жінка нормальна. для здоров'я треба. а в Полтаві у мене мати з моїм синочком живе. Богданчик. 2.5 роки. такий, мама, кетя, мама бусік. й мама тягне, то кетю, то бусік.
 - а, то ви до Києва заробляти приїжджаєте.
 - ну да, приїхала така вчора, подзвонила до ріо. залишила своє резюме. то вони мені вже три дні телефон обривають. просто срочно на інтерв'ю. ну думаю, хрен з вами, приїду, як ви так хочете.
 - а що ж буде, коли чоловік з в'язниці повернеться?
 - а може ще з ним сойдуся. він у мене такий спокійний був. труси мені, блять, стирав. хочеш, Валюха, те - та на. хочеш, Валюха, се - та на. завжди гроші на кармані були. а оце, чмо. та хто його зна, може я в Лондоні вже буду, коли він повернеться.
 - за що ж його посадили, як він спокійний?
 - та з пацанами подрався.
 - й на скільки?
 - п'ять років.
 - начеб-то багато п'ять років за драку.
 - ну він там ноги одному поламав. такоє.
 - а яка у вас освіти, що ви англійську знаєте?
 - іняз. а слухай, може кави випити. скільки тут кава? (гортає меню.) ібать-колотіть, 25 гривень. хай подавляться. я за два піісят можу випити.

до нас підходить офіціантка.
 - слухай, ципа, каже Валюха до неї, - а вам тут люди не нужни. не, ну шо дивишся, на роботу люди не нужни?

офіцінтка нітиться від несподіваного запитання.

 - а скільки ти получаєш? трьошку получаєш? шо, нє? а півтори. слухай, ципа, я тобі напишу телефоник, то ти мені сігналізуй, як люди будуть потрібні. нє, у мене насправді своя фірма є. мені як надо, то я деньгі собі провела по безналу й усе. але мені не впадло запитати.

вириває з блокнота папірець, бере у мене ручку, пише телефон. офіціантка швиденько відходить.

 - бачила, як надо, - підмогрує мені Валюха. ось так. у мене увесь Київ схвачений. я тобі теж телефон залишу. будеш в Полтаві, дзвони. кажеш: Валюха, нема де переночувати. та нє вопрос. тобі місце одразу знайдеться. а ти де живеш? десь тут в центрі? залиш телефон.

я дякую Валюсі за приємну бесіду, бажаю успіхів в подальшій кар'єрі та йду з тераси. проходжу повз оперний. буквально через дві хвилини мене зупиняє зустрічна незнайома дівчина:

 - ой, а можна у вас запитати?
 - ?
 - у вас нема якогось непотрібного одягу?
 - тобто? прям зараз?
 - нє, ну можна дома. може я вам якось подзвоню й прийду. розумієте, я художниця. тільки-но влаштувалась на роботу. а на зиму у мене нема ані пальта, ані чобіт.
 - мені здається, у нас з вами зовсім різні розміри.

йду геть. потім по дорозі додому на Рогнединській бачу хлопця, що сидить на сходинах якоїсь установи, заховавшись у затінок, та вколює собі в вену шприца. я починаю бігти, намагаючись голосно не стукати босоніжками.

дістаюся нарешті додому. думаю про те, що Київ мені асоціюється з таємничим казковим лісом, який з порога поглинає головного героя та веде його через ряд випробовувань-ініціацій. це не казковий ліс Уолта Діснея, прикрашений карамелькою поп-культури. це страшний прадавній ліс братив Гримм, з якого або виходиш подорослішалим, або, якщо не в змозі бути достатньо спритним, щоб увертатися від машин, достатньо розумним, щоб перехитрити місцевих відьом, достатньо прудким, щоб пройти непоміченим повз містичне зілля - ти помираеш.

в жодному місті, в якоми я колись жила чи яким я подорожувала, мені не було так страшно, як в Києві.
Comments: Read 31 orAdd Your Own.

Monday, August 15th, 2011

Time:5:00 am.
щирість не дорівнює "справжності"

бо поняття справжності стосовно людського характеру означає присутність якоїсь незмінної даності в людині, якоїсь сердцевини. так, начеб то людина - це бронзова скульптура, шматок метала з чітко окресленими межами, що абсолютно не змінюються в часі. може й існують люди-бронзові скульптури. але мені їх шкода. я за своє життя змінювалась стільки разів, внутрішньо-емоційно, інтелектуально, навіть фізично (бо банальна переміна зачіски - це теж зміна). про яку "справжність" на фоні цього розмаїття мене може йти мова?

але я можу бути щирою - тобто чесною перед собою та іншими в тим, ким я є зараз. це абсолютно не означає, що я була такою у минулому й залишуся такою назавжди
Comments: Add Your Own.

Friday, August 5th, 2011

Subject:aegean
Time:4:29 pm.
 
Comments: Add Your Own.

Saturday, July 2nd, 2011

Time:2:46 am.
 
Comments: Read 1 orAdd Your Own.

LiveJournal for Хвилювальник азбестоцементних листів.

View:User Info.
View:Friends.
View:Calendar.
View:Memories.
You're looking at the latest 20 entries. Missed some entries? Then simply jump back 20 entries.