свадьба

Органiка та неорганiка

Вiзьмемо шматок пластика
У формi зiрки, наприклад,
Розплавимо його
До хаотичної без-образної маси.
А потiм знов зал'ємо його
У форму зiрки.
I отримаємо зiрку.
Можливо, навiть, кращу за попередню.

Вiзьмемо живу пташку
Й кинемо її у вогонь.
Якби ми не намагалися
Вилiпити з попелу нову пташку,
Нiщо вже не в змозi буде заспiвати.

Вiзьмемо шматок любовi...
Хоча тут рiзниця полягає в тому,
Що деякi думають про любов, як про пластикову прикрасу,
А деякi чують, як вона спiває.


ї

є
свадьба

аналіз аналізу

формально вчорашній перфоманс TanzLaboratorium корелювався з відео работою Сабіни Шихлінської "Небезпечне червоне", біля якої він власне й розгортався. Учасники дійства розкладали по підлозі різноманітні червоні предмети, фрукти, куски м'яса, червоні хустки - словом те, що можна було знайти й на самому відео натюрморті Шихлінської. Артефакти з відео матеріалізувалися в тривимірному просторі та стали об'єктами дії перформерів.

але цікавим була не кореляція речей та можливі аналогії між перфомансом та відео. цікавим було те, що мій мозок неодмінно та безапеляційно вважав, що обов'язково має існувати зв'язок, що дії перформерів чимось зумовлені, й що моя задача споглядача полягає в розшифровці цих інтенцій.

ми неухильно шукаємо сенсу у кожному русі, у кожній події, що відбувається. але ж цей сенс - зовсім не ознака світу навколо нас. це скоріше, ознака нашої ментальної структури, що вбачає зв'язки між речами та намагається надати їм каузальної валентності. обов'язково має існувати причина та наслідок, що споводувало й чим закінчилось. а насправді світ як нарація існує лише в нашій голові.

два абсолютно знакових моменти вчорашнього перфомансу надали мені змогу зробити крок "поза себе" й подивитися не на перфоманс, а на моє споглядання цього перфомансу. обидва моменти були своєрідним та непередбачуванним втручанням в дію з боку глядачів. першим стало мале цуценя, якась карлікова порода, що хазяєва спустили з рук. другим - мала дворічна дитина. вони обидві певним чином знаходилися поза символічним порядком людського суспільства: тварина, що сприймала навколишньє буквально на запах та дотик, а отже почала їсти деякі розкладені предмети, й дитина, що була ще замала шукати змісту у тому, що відбувалося. для обидвох не існувало уявної межі театрального поля окресленою тонкою плівкою, за якою купчилися дорослі. для обидвох першопочатковим був просто фізичний рух та матеріальність предметів, а не їх можливе символічне значення, яке потрібно було віднайти.

перфоманс TanzLaboratoriumа виявився для мене загальною метафорою мого ставлення до світу. я дуже довго навчалася бачити та розуміти знаки, розшифровувати зв'язки та передбачати наслідки, щоб в якийсь момент зрозуміти, що світ - це безмежна недетермінована потенційність. я можу вирішити чи побачити мені в чомусь знак, чи проігнорувати спробу аналізу. наше перебування в світі - це постійне творення змісту, а отже щосекундний вибір.
свадьба

потенційність не-дії

мене все життя вчили (люди, обставини, літери, що розповідають про померлих героїв), що для успіху неодмінно потрібна дія: своє власне волевиявлення та мужність.

кожен коваль свого щастя. під лежачий камінь вода не тече. хто не працює, той не їсть.
водночас я бачила, як в українській ментальності, наскрізь середньовічній, цей заклик до дієвості якимось робом поєднувався з вірою в долю, фатум, в якісь інші розпорошені сили (розпорошені - бо вони до бога християнського мало відношення мають. суцільне поганство.) все це в купі формувало людей абсолютно інертних, усе своє життя очикуючих на годо, який прийде й подарує їм щастя у вигляді легких грошей, щедрих коханців та тотальну ідилію, яку їм хтось винен просто тому, що вони є.

життя як очикування - я страшно боялась цього головного топосу українців. тому я йшла. іноді напролом, іноді в обхід. шла аби не перетворитися на лежачий камінь без епітафій, камень що не збуджує ніяких асоціацій, з якого не можна витесати пам'ятник чи який непридатний навіть для того, щоб їм вистилити дорогу. в українській мові це називається амбіції. й це слово має негативні конотації. але мене ці оціночні судження вже мало торкають. найвище моє досягнення насьогодні - жити там, де переважає топос дії, та вільно обирати мови для спілкування.

але виявилося (чому тільки зараз? я не розумію), що для успіху часто потрібна якраз не-дія, потрібна пауза, уповільнення руху чи повна його зупинка. треба вміти чекати на момент дії. й це виявляється найскладнішим, бо ніхто не навчив мене споглядати потенційність у нерухомому стані. тільки зараз я починаю усвідомлювати, що коли я зупиняюсь, увесь світ продовжує обертатися: у ньому щось постійно трансформується та булькає як в величезній кастрюлі супу. коли він вариться, кухарю не обов'язково метушитися по кухні. йому просто треба сісти й чекати на результат.

в цьому спрацьовує якийсь закон збереження енергії, яку я досьогодні немотивовано сплюндровувала. багато умов для мого просування вперед вже формуються світом. їх не треба волевиявляти - їх треба побачити. й це зовсім не віра в фатум чи долю, яка принесе те, що має бути. це усвідомлення світу як органічної рухомої спільноти, що складається з безкінечної кількості зв'язків. всі ці інші, які мене оточують, уможливлюють різноманістність комбінацій. я не деміург, що постійно створює світ з нічого. я частина конструктора лего, яка, щоправда, має власну волю вирішувати, в якій схемі приймати участь.

думки щодо доречності не-дії зріли вже давно. але остаточно прояснилися після участі в практикумах однієї групи, що працює на межі експерементального театру та танцю. сутність наших зустрічей (скоріше events, а не meetings) полягає в тому, що ми разом вибудовуємо сценарій спільного перебування. відбувається це так: хтось робить перший жест - пропонує в якийсь спосіб якийсь предмет чи своє власне тіло, виходячи на середину in-space (простору, де має протікати сценарій). усі інші починають думати, як далі продовжити цей жест, але так, щоб продовження було мотивоване. треба оцінити запропоновану ситуацію та знайти щонайменш декілька можливих рішень розвитку. треба діяти так, щоб не вбивати потенційність такої ситуації. бо можна зробити комбінацію, що майже виключає присутність інших. ти рухаєш ситуацію сам, а інші або підкоряються твоєму сценарію, або не втручаються. кожен рух актуалізує ситуацію в якомусь напрямку. він відкидає сотні можливих комбінацій, надаючи перевагу тільки одній. це не означає, що він неодмінно невірний. але треба бути певним, що подібне звуження потенційності має мотивоване підгрунтя. 

спочатку мені було цікаво "рухати" ситуації. аж поки я в якийсь момент не зрозуміла, що існує безліч інших можливостей, які я просто не бачу. тому зараз я переважно споглядаю за діями групи, кожен раз дивуючись чиємусь несподіванному рішенню - рішенню, яке ніколи не прийшло б мені до голови. це унаочнення потенційності просто запаморочливе. світ безкінечно розширяє свої кордони. треба просто довіряти іншим.
свадьба

(no subject)

художник Кa говорить так багато, так надмірно багато, що в якийсь момент складається враження надлишковості мови, яка цим перенасиченням просто анулює повідомлення. зміст топиться у нескінченному потоці вербального. пливеш у паводку слів й не маєш за що схопитися.
свадьба

(no subject)

вигадані спільноти, які використовують певні культурно-соціальні ресурси, щоб легітимізувати свою присутність. нації постійно створюють себе, генеруючи апарат міфів, доктрин, традицій, що окреслюють межі національної ідентичності.
чи важливо шукати національної самобутності в мистецтві? - важливо, якщо хтось хоче створити-утримати націю, бо мистецтво часто постає одним з культурно-соціальних ресурсів, що формують та підтверджують існування національної спільноти.
інше питання, чи важливо продовжувати розбудову націй в сучасному глобалізованому світі? нація - це суспільно-історична формація, яка виникла наприкінці 18 сторіччя. поняття нації не існувало в попередніх століттях, отже цілком логічно припустити, що воно колись втратить свою актуальність. чи вже втрачає на фоні процесів, що відбуваються в об'єднаній європі, наприклад. з цього огляду, національно-самобутнє мистецтво стає таким самим анахронізмом, як й сама нація.